Становище в’язнів під час Голодомору 1932–1933 рр. (за матеріалами Дніпропетровської області)

Abstract

Мета дослідження полягає у висвітленні становища в’язнів під час Голодомору 1932–1933 рр. у Дніпропетровській області. Методологія дослідження ґрунтується на принципах історизму, об’єктивності, усебічності. Для реалізації мети були застосовані порівняльноісторичний, проблемно-хронологічний, історико-генетичний методи. Опрацювання архівних документів здійснено завдяки методам джерелознавчого та герменевтичного аналізу. Висновки. Масові репресії під час хлібозаготівельної кампанії 1932– 1933 рр. призвели до різкого збільшення чисельності в’язнів, основну частину яких складали селяни, які перебували під слідством або були засуджені за обвинуваченнями в крадіжках збіжжя, продуктів, худоби, невиконання заготівельних планів. Заарештовані утримувалися у нелюдських умовах, оскільки камери були перевантажені на 500– 1000%. Через надмірну тисняву було неможливо дотримуватися навіть мінімальних санітарно-гігієнічних норм: не вистачало питної води, посуду. Серед ув’язнених почали поширюватися інфекційні захворювання, зокрема висипний тиф, що створювало загрозу для всього населення області. Відсутність належного харчування виснажених від голоду в’язнів зумовлювала високу смертність. У переповнених камерах заарештовані почали бунтувати. Перевантаженість місць позбавлення волі фактично унеможливлювала боротьбу із злочинністю у містах і селах Дніпропетровщини, оскільки заарештованих за бандитизм, збройні пограбування були позбавленні місця утримувати. Реакцією влади на критичну ситуацією з утриманням заарештованих стало розвантаження місць позбавлення волі, яке здійснювалося не через гуманне ставлення до в’язнів, а через практичні міркування: втрату ними працездатності та нестачу робочих рук у колгоспно-радгоспному секторі. Але незважаючи на вжиті партійно-радянським керівництвом заходи, становище в’язнів залишалося важким упродовж всього 1933 р.